Значення драматургії для розвитку українського театру.Творчість М.Щепкіна

Українська драматургія розвивалася в ході виникнення і становлення національного театру , була нерозривно зв'язана з ним загальними інтересами. Вона опиралася на кращі здобутки усієї літератури, на драматичні традиції І.П.Котляревського, Т.Г.Шевченка, на досвід передової російської драматургії. Її розвиток нерозривно пов’язаний із театром, оскільки провідні драматурги були водночас організаторами і керівниками театральних труп.

Поява на початку 80-х років театру корифеїв – унікального явища в національному мистецтві – сколихнула не лише театральне життя, а й породила драматургію, яка стала класикою українського письменства.

Класики української драматургії в своїх п'єсах:

• 
  правдиво зображали життя та побут народу;

• 
  намагалися показати соціальні протиріччя, які панували в суспільстві;
• 
  протестували проти приниження людської гідності;
• 
  виражали співчуття до тяжкої долі трудящих;
• 
  збагатили українську драматургію десятками нових п'єс, в яких порушували проблему життя народу та висвітлювали найголовніші конфлікти того часу.

Визначним літературним явищем стала драматургія Марка Лукича Кропивницького (1840-1910),творчі пошуки якого тісно пов'язані зі становленням професійного театру в Україні. Драматургічна спадщина Кропивницького – це понад 40 п'єс. Кропивницький постійно звертався до невичерпної скарбниці народної творчості.

Багатогранним був талант письменника і драматурга М.П. Старицького (1840-1904). Дбаючи про розширення репертуару українського театру, Старицький вправно обробив ряд сценічних п'єс різних авторів та інсценізував багато прозових творів українських та зарубіжних письменників: “За двома зайцями”, “Різдвяна ніч”, “Тарас Бульба”, “Сорочинський ярмарок”, “Утоплена”, “Циганка Аза”. Переосмислені та значно художньо удосканалені, ці обробки стали по суті новими самостійними творами. Серед власних п'єс Старицького найвідоміші соціально-побутові драми “Не судилось”, “Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці”, “Талан” та низка дотепних водевілів. Важливе місце в творчості Старицького займала історична тематика. Це п'єси: “Богдан Хмельницький” , “Маруся Богуславка”, “Остання ніч”. Своєю творчістю Старицький збагатив репертуар українського театру, підняв його суспільно-виховне значення.

Найвизначнішою постаттю в українській драматургії другої половини ХІХ століття є І.К.Карпенко – Карий (1845-1907). Він увійшов до історії української драматичної культури і як борець за національний театр, і як творець гостро соціальної драми та комедії. Його драми та комедії поряд з п'єсами Кропивницького і Старицького становили міцну основу репертуару українського реалістичного театру. Невмирущу славу драматургові принесли його сатиричні комедії “Мартин Боруля”, “Сто тисяч”, “Хазяїн”, у яких висміяно гонитву багатіїв різного калібру за наживою, їхню глитайську психологію. Кілька п'єс Карпенко – Карий присвятив історичному минулому України (“Бондарівна”, “Сава Чалий” та ін.). Творам драматурга притаманні незвичайна емоційність, ліричність, напруженість ситуації, яскравість мови персонажів, показ органічних зв'язків людини з її оточенням. “Я взяв життя”, - говорив драматург і цим визначив основний принцип своєї творчості. 


Драматичні твори писали також прозаїки: І.С. Нечуй-Левицький “Маруся Богуславка”, “На кожум'яках”. Панас Мирний “Лимерівна”, “Перемудрив”. Б.Д. Грінченко “Степовий гість”,“Ясні зорі”.


Драматургія демократичного направлення розвивалася й на західноукраїнських землях. У 60-70-ті роки з рядом п'єс виступив Юрій Федькович. 

Краща з них – комедія “Запечатаний двірник” відображає буковинське село, висміює сільську чиновницьку верхівку. На 90-ті роки припадає майже вся творчість Франка-драматурга. Саме в це десятиліття письменник, за власним свідченням, “задумав кинутись головою на поле драматургічне”. Він створив класичні зразки соціально-психологічної драми “Украдене щастя” (1893), “Учитель” (1894); романтично-легендарних творів на історичному матеріалі “Сон князя Святослава” (1895), “Кам'яна душа” (1895), “Майстер – черняк” (1896). 

У Галичині продовжує свою письменницьку працю театральний діяч і драматург Григорій Цеглинський, який майже щороку давав нову п'єсу для театру. 

В театрі при “Руській бесіді” часто ставилися його комедії, переважно з життя інтелігенції, міщанства “На добродійні цілі”, “Тато на заручинах”, “Шляхта ходачкова”, “Соколики”, “Лихий день”, “Аргонавти”. 

Серед письменників старшого покоління до драматургії звернулася відома поетеса і прозаїк Олена Пчілка “Сужена не огужена”, “Світова річ”. 


Серед творів тогочасних молодих драматургів найчастіше ставилися на сцені п'єси Любові Яновської. Її п'єса “Дзвін до церкви скликає, а сам у ній не буває” (1900), дала одну з кращих ролей Марії Заньковецькій. Роль Зіньки була її улюбленою роллю.


Творчість Михайла Семеновича Щепкіна (1788-1863)


М.С.Щепкін – видатний український і російський актор, основоположник українського реалістичного театру.

Народився в селі Красному, тепер Бєлгородська область, у кріпацькій сім'ї. У 1800-1803 рр. брав участь в аматорських виставах у м. Суджі та Курську. У 1805 р. почав творчу діяльність

у трупі Барсових у Курську. В 1816 р. перейшов до театральної трупи Й. Калиновського та Штейна у Харкові, у 1818-1821 рр.- актор Полтавського вільного театру. У 1819 р. були поставлені на полтавській сцені «Наталка Полтавка» та «Москаль – чарівник» В 1821 р. викуплений з кріпацтва при сприянні Івана Котляревського. З 1823 р. – актор Московського театру на Моховій (з 1824 р. – Малий театр, де й залишився до кінця свого життя, зазнавши особливої слави в драмах Грибоєдова та Гоголя. Підтримував дружні стосунки з Т.Г.Шевченком, М.В. Гоголем, І.П.Котляревським. Помер у Ялті, похований у Москві.


Основні ролі в театрі:

Домашній театр 

1800 — «Вздорщица» А. П. Сумарокова — слуга Розмарин (перша театральна роль).

Театр братів Барсових 

1805 — «Зоа» Л.-С. Мерсье — Андрій-поштар 

(дебют на професійній сцені).

Полтавський театр

«Наталка-Полтавка» І. П. Котляревського — Макогоненко 

«Москаль-чарівник» І. П. Котляревського — Михайло Чупрун

Малий театр

1825 — «Школа жінок» Мольера — Арнольф

1830 — «Скупий» Мольера — Гарпагон

1831 — «Лихо з розуму» А. С. Грибоєдова — Фамусов

1835 — «Матрос» Т. Соважа і Ж. Делюрье — Симон

1835 — «Венеціанський купець» У. Шекспіра — Шейлок 

1836 — «Ревізор» Н. В. Гоголя — Городничий

1853 — «Скупий лицар» А. С. Пушкина — Барон


Увічнення пам'яті

• 
  Ім'я актора носить Вище театральне училище (інститут) при Державному академічному Малому театрі, сам Малий театр також називали Будинком Щепкіна.
• 
  У Сумах є театр драми й музичної комедії ім.М.С.Щепкіна. Біля нього також установлений пам’ятник. 

Театр Буковини і Галичини

У Галичині та на Буковині було чимало театральних напівпрофесійних і напіваматорських труп:

-драматичне товариство імені І.Котляревського у Львові (1898-1908) 

-Буковинський народний театр під керівництвом І.Захарка в Чернівцях 

(1900-1910)

- товариство імені Івана Тобілевича у Станіславі (1908-1914). 

- Гуцульський театр Г.Хоткевича (1909-1912). 


У 60-90-ті роки значні зміни відбулися у розвитку театрального мистецтва Східної Галичини. 29 березня 1864 року у Львові засновано український професійний театр “Руська бесіда”, який очолив О.Бачинський. Колектив успішно гастролював у містах Східної Галичини та Північної Буковини. Однак незабаром через гостре суперництво між москвофілами і народовладцями за вплив на нього театр почав занепадати. Його піднесенню багато в чому сприяв М. Кропивницький, який усередині 70-х років працював тут за запрошенням. Протягом 1905-1906 рр. Львівський театр товариства ”Руська бесіда” – єдиний професійний український театр Галичини й Буковини - очолював М.Садовський.

У театрі з успіхом ставилися п'єси “Ревізор”, “Женитьба” М.В. Гоголя, “Гроза” О.М.Островського, “Весілля Кречинського” А.В.Сухого-Кобиліна. Згодом були поставлені “Безталанна”, “Мартин Боруля” І.К. Карпенка-Карого, “Лимерівна” Панаса Мирного, “Украдене щастя” І.Я. Франка. Багато зусиль для розвитку театральної культури Східної Галичини доклав 

І. Франко. У своїх статтях і театральних рецензіях він виступав за дійсно народний театр, який би сприяв розвиткові освіти трудящих, став би “школою життя”.